Улыбнись. Я ведь так сильно люблю твою улыбку.
И не злись. Я очень быстро пойму ошибку.
Посмотри мне в глаза, я так сильно люблю твой взгляд.
Но ни шагу назад… Слышишь… Ни шагу назад.
Мы вдвоем. Мы с тобой, а вокруг ни души.
Ты не бойся, ни бойся, ты просто дыши.
Просто верь, что мечта – то не просто мечта.
Просто знай – никогда – это не навсегда.
Зачеркни эти строчки, быть может, ненужные.
Не смотри на те чувства, что стали наружными.
Поклянись, что меня никогда не забудешь.
Просто верь, что один никогда ты не будешь.
Солнце, небо, вода, огоньки, и дыхание ветра –
Это я – воплощение тьмы и орудие света.
Это я – твое горькое счастье и сладкая боль,
Это я – ветрена, как ненастье, нужна, как любовь.

Вони сиділи у затишній кімнаті поважно курячи сигари і пили коньяк.
Кімната була у стилі середньовічних замків: дивани та крісла з високими
різьбленими спинками, домінували жовті і золотисті кольори.
Їх було двоє, вони збирались так щовечора, хоча вечір чи ранок
для них це все було умовністю.
Колись, за часів софістів, Вони побились об заклад,
і тепер щовечора хтось з них святкує маленьку перемогу,
але звичайно головне це кінцевий результат.
Хоча... так було спочатку, а зараз якби все-таки хтось виграв
це була б поразка для обох, їх вечори стали б страшенно нудними.
Колись Вони заклались через свої різні теорії,
люди назвали б їх психологами, але чомусь називали їх інакше:
Богом і Дияволом, Спасителем і Сатаною, Добром і Злом...
хоча це зовсім не важливо, головне, що вони наділили їх ролями...
Вони сиділи і дивились на величезний екран.
- Хм... а ти і справді всевидячий, БОЖЕ! - роблячи ковток коньяку сказав один і засміявся
- І не тільки я, мій друже САТАНА,- сміючись відповів інший доливаючи чергову порцію пійла у фужери, - ти знаєш, - продовжував він, - на початку я був впевненим у перемозі своєї теорії, все-таки вона побудована на стимулах - вічне життя, райські задоволення,
і що саме важливе - страх... Взагалі сам феномен релігії...
- У твоїй теорії є слабкі місця, я говорю тобі про це не одне століття - по чиєму там образові і подобі створені люди? - твоя теорія фантастична, а моя побуддована з мене,
з тебе, з реальності! Мої прихильники отримують владу і свободу, вони не обмежені заборонами - він випустив густий дим, - хоча, мушу признати, якби не правила створені твоєю теорією, людям не було б що з такою насолодою порушувати.
Вони з цікавістю спостерігали за результатами поставлених експериментів.
- Вдало ми розвили свої теорії, згадай які форми були на початку, і скільки їх тепер...
в кожній релігії - свої особливості...
- А ти помітив як люди розвиваються, але не міняються у плані психіки.
- Це певно через специфічну властивість чути у сні наші розмови, хоч не усвідомлено,
це такий собі ефект навіювання...
- Так, це дивовижно, і цього навіювання досить щоб вони розвивали науки, хоча до нас їм
все-таки далеко - вони засміялись, цоркнулись і випили.

Десь внизу також сиділи двоє, курили, пили портвейн і захоплено щось обговорювали.

- Ну що, поки-що нічия - сказав один перемикаючи пульт
- Ага - відповів інший і потягнувся за пляшкою, - о! ану назад перемкни, там щось цікаве.
На екрані з'явились двоє чоловіків, на столі повна попільничка недопалків і пляшка Портвейну. Припаливши по сигарі Вони зосереджено вдивлялись в екран і уважно слухали кожне слово.
- ... та хоч бби й на гривню - доносилось з екрану.
- Домовились, тоді поруках? - вони потиснули руки і зробили по ковтку портвейна.
Двоє чоловіків, з ошелешеним виразом облич потупились в екран, тут один вскакує і починає голосно реготати.
- Боже, ти чув таке, вони заклались, на НАС заклались!
- От такої! схоже сьогодні ми обоє програли....

и всех ненужных друзей... - удалить
мобильные номе`ра... -постирать
люби`мую му`зыку... включить
и низачто никогда... -не умирать

и низачто никогда... не умирать
а всех доставших врагов... - не замечать
просто вперед и вперед... мне идти
и не пытаться себя... унижать

зачем пытаться себя....унижать
когда ты знаешь что ты... впереди
когда ты знаешь что... не`зачем страдать
когда ты знаешь что ты... здесь один

зачем пытаться куда... нибудь прийти
ведь можно же........ постоять
зачем куда.. то............ нам спешить
ну всё равно же когда..... умирать

Вдыхая дым сигарет
он вновь осталься один,
и никого больше нет,
он никого не просил.

Он никого не простил,
и вновь остался один,
последний раз он грустил
ведь просто нет больше сил.

Ведь просто нет больше сил!
переносить эту боль,
когда всё то что хранил
вновь поглощает огонь.

И снова сам в темноту
он не спеша уходил
вновь предавалось огню
всё то что он так любил


Быть может был не красив
но эта зависть и ложь
вновь погружала его
опять в нелепую дрожь

И снова, снова тот дождь,
что каждый раз приходил
когда бросали его,
он... никого не простил

Что скрывать мне? Старые обои?
Серых стен таящие следа?
Или ту, что звал всегда Любовью?
Спицы - в колесе потери?
Мощные подкованные двери?
Раны в шрамах, позабытых болью?
На полу матрасы и постели?
Песни ветра, что мне ночью пели?
Ту подушку, что сжимал ладонью?
Старый по наследству подоконник?
Камыши, и пройденные мели?
Лица близких, позабытых в колыбели?
Как в лесах, густые сосны – брови?
Пару шкафчиков из ветхих бревён?
Спетые и сыгранные роли?
Новые и старые пароли?
Книги, пыль хранящие на полке?
Мысли о заряженной двустволке?
Писем, присланных бумажную помойку?
Ряд лекарств и бабушки настойку?
Непостиранных вещей пакетов сотни?
Удочки рыбацкие с гладильной доской?


Ничего скрывать не стану!
Я открою спрятанные краны!
Пусть бурлит воды живая правда!
Может вам покажется и странным
Именно в таком житейском хламе
Не смолкают песни ветра в храме
Лица все на фото в панораме!
Те, кто дороги – всегда перед глазами!

Життя - театр, справді,
Ідеальний, з декораціями до будь-яких сцен і ролей.
Та люди - не актори!
Не тільки актори...
Ми сценаристи, виконавці, режисери,
стилісти, костюмери,
ми вибираєм ракурс,
Ми плетемо панно - історію...
Та це панно - двояке: є краса і є потворність...
і ще - в нім забагато повторень...
ми давно не оригінальні,
наше ткацтво схоже на конвеєр,
є заучені елементи, і
крок вправо, крок вліво -
куля у скроню від себе, або в спину від сусіда...
Мало хто винаходить свій візерунок.
Сплетене до нас і нами - далеко не витвір мистецтва,
часто нитки сплутані, обірвані...
Бо забагато в нас завдань,
знову ж таки: сюжет, виконання, постановка, контроль...
більшість написання сценарію перекладає на абстрактне -
бога чи то долю...
хтось не переймається контролем над виставою,
комусь вона добряче набридла
(буває такі звільняються з театру),
а деякі давно грають тільки для себе...
інші ж розриваються у бажанні встигнути все,
втрачають сили, опускають руки,
божеволіють, кусають лікті,
нарікають, радіють...
не встигають, не справляються...
Хтось під занавіс нарешті спромагається справлятись з усім,
осягає свою вершину,
але у його успіху нема глядачів,
афіші вицвіли, і театр давно забули...
Тоді його вистава закінчується....

І падає перша огорожа...
Через рів розсипались мов буси
закутані в залізний кокон вояки
Серед зали пустої, з високою стелею
з тліючою цигаркою замість посоха
мовчить Імператор
Він вдихає важкий металічний дим
...валиться внутрішня стіна
залишаючи лиш сизий пил,
як попіл у тронній залі
Його ще теплим служниця
надіючись на помилування
старанно злизує тремтячими руками
Битву програно...
Його військо все ще бореться
І дарує ще одну хвилину влади
вже не сковане присягою,
але відчуваючи як от-от
сталь потече по венах
Битву програно,
золото втрачає ціну,
гасне діамант на короні,
але вже палахкотить
божевільне полум'я у Імператора очах
Він зачерпнувши повні жмені золота
виходить на балкон.
І наче Бог осяює пекло монетами
Їхній дзвін подає сигнал покірному мозку
солдатів... жебраків
Не дарма він їх дресирував,
і не дарма вишколював своїх вояків
Вони не втрачають час,
монети стають червоні він ворожої крові
викований на них портрет посміхається...
Тепер він спокійно припалює цигарку,
дим приємний, легкий...
Він таки Бог, Битву виграно...

я сижу и пью малиновый чай
я знал что этот день придет
в тот раз ты негромко сказала прощай
не думал что в сердце что то кольнет

я сидел и пил малиновый чай
смотрел на звёзды, кометы полёт
я наконецто понял где кончается рай
и я точно знал кто в ад попадёт

а если сравнить что ад что рай
то лучше уж там, чем жить как плод
что если не вырос с красивой судьбой
то выбора нет закрывай свой рот

Продажной сукой, проползла за стойку,
Налив большой стакан прокисшего вина,
В ее душе, всегда была головомойка
И непомерная, завышена цена.

По будням шляется замызганным паркетом
Скрипит протезами и выпивает кровь,
Нередко сильно пьяного поэта,
Но песни, все же льются, про любовь.

Надрезы сделает на сердце, как на клене,
Нарыв останется, что здесь была она,
И той, заумно неумеющей матроне,
Нальет души частичку, кислого вина.

А после скачек с лобызаньем на диване,
Откроет сердце написавшего слова,
Заставит вновь писать стихи, той милой даме,
Что все никак не может отойти от сна.

Мир полон лжи и фальша , ужасной подлости и жадности , но иногда мне кажецца что я один такой , простой , забыт , заклёван ими , чёрными воронами , съеден шакалами которых нужно убивать , терзать , топтать ногами в грязь , пусть жёсток я , но справедлив , пусть не судья я им , а лишь забытый богом гражданин...