Краплі дощу по їх пелюсткам
Стікали і падали тихо
Троянди чекали так довго як я
І теж відчували лихо
Тебе я чекаю вже цілу годину
Букет прижимаю до себе
Та ти залишаєш мене наодинці
Із сірим, похмурим небом
Та ось телефона роздався дзвінок
Він змусив мене хвилюватись
На мокрім екрані лише кілька слів
"Я думаю треба розстатись..."
І хоч було холодно, хоч падав дощ
Та стало якось холодніше
Зі злістю я кинув троянди на землю
Мабуть їм там буде тепліше...
Мене вже нема, мене сильний вітер
Кудись у безмежність несе
Лише на землі залишаться квіти
Вони мабуть стерплять усе...

Життя важке?А хто ж йому накаже,
Легким для тебе бути хоч хвилину?
Ти думаєш що ти невдаха з стажем?
Нагадуючи всім малу дитину…
У тебе горе?Хай всі співчувають!
Інакшого тобі не треба чути
Тобі погано?Хай про це всі знають!
Бо ти вважаєш що так має бути.
Та схаменись нарешті ти сьогодні!
Почни боротися з невдачами своїми,
Щоб всі навколо стали згодні,
Що став ти вже похожим на людину
І навіть як урвався вже терпець-
Ти загорися силою й азартом.
Нещастя- це ще зовсім не кінець
Це просто фініш перед новим стартом...

Сам питаю у себе поради
Й сам шукаю я відповідь днями
Сам чекаю від себе я зради
Й сам молюся на себе ночами
Сам пробачу собі за провину
Й сам собі обіцяти я буду
Сам собі нагадаю дитину
Й сам провини дитячі забуду
Сам я злитись на себе захочу
Й сам сумлінням себе закатую
Сам себе розбуджу серед ночі
Й сам причину від себе почую
Сам про себе вірша я напишу
Сам для себе найбільше я значу
Сам до себе свій голос підвищу
Й сам одразу собі це пробачу
Я закрився від світу усього
і навколо нікого не бачу
В дзеркалах я шукав допомоги
Я один...і від цього я плачу.

Я просто вже не знаю як сказати,
Як передати цей душі порив
Неначе крок ступивши за обрив...
Я пориваюся літати.
Залишивши думки десь позаду,
Я бачу тільки ясне сонце й квіти
І серце вимагає ще летіти
Лишатись у чарівному саду...
І так щодня...лише думки про тебе
Душа яку ніхто вже не вгамує
І серце лиш про тебе чує...
Стрімким польотом піднімаючись у небо.
Це божевілля?Ні!Це просто ти!
Яка десь є, нехай і не зі мною
Бо серце моє полетить з тобою
Вперед,до сонця, в чарівні світи...

Ці погляди зі сторони,
Такі невчасні...і до болю
Ти хочеш почуття вини
Приспати чи втопити в горі.
Вони вбивають ненароком
І хочеться від них втекти...
Та робиш просто крок за кроком
Аж доки вже не зможеш йти.

Коли не так все у житті,
Коли ніхто не розуміє,
Коли руйнуються всі мрії:
Ми бачим камінь на путі…
І хоч малий він, та зростає,
Він зупиняє нам життя,
Йому не треба каяття,
Лише він на одне чекає:
Коли ми змучені цим світом
Впадемо прямо перед ним,
Життя свого зупинем плин…
А десь там знов весняним цвітом
Ромашки в полі зацвітуть
І жити в світі будуть люди,
Які спинятися не будуть,
Які цей камінь обійдуть...

Кам'яні брили на серці у тебе.
Сковані сірістю буднів думки.
Змучені скарги, спрямовані в небо,
Падають вниз, недосягши мети.

Падають з неба і десь пропадають,
Вдруге тобі уже їх не знайти.
Люди живуть та не бачать, не знають,
Що поряд є хтось, хто не може іти

Дорогою кривди, що тихо вбиває
Дорога котру помічаєш не ти.
Хай нею не він, а хтось інший блукає
Ти пишеш у небо безмовні листи.

Наш погляд полине у зоряне небо,
Воно заворожить як завжди
І тут говорити нічого не треба
Ні фальшу, ні кривди, ні правди.
Воно закує нас, неначе в кайдани
І сил щоб піти вже не буде,
Забудем буденність, обов'язки, плани
І просто повіримо в чудо.
Й зоря що впаде за секунди на землю,
Серця об'єднає навіки,
На тебе мій погляд, а ти несміливо,
Повільно опустиш повіки.
Божественна мить...і секунди мов вічність,
Нічого нам більше не треба,
Бо зараз уперше цілуємось ми
Під світлом вечірнього неба...

до неї не повернеться життя,
він не зустріне музу і щодня,
цей чистий аркуш та слова,
горять у мороку дотла,

цей крок роками стерто,
ці очі назавжди безбарвні,
лиш дзеркалу кажу відверто,
нема надії, жити марно,

щоночі жахи, сну нема,
тиша розриває мозок,
не ті стежки, одне життя,
під ноги впав від пляшки корок,

щодня пустельні коридори,
смола наповнила легені,
самотні навіть ці потвори,
все-рівно живі чи вже мертві.

Любовь? Этажом по выше.
Туда снег не падает с крыши,
А тут все залило болотом
И тупик за поворотом.

Можно перелезть стену,
Потом себе искать замену,
А так вроде бы как было
Только чувства не остыли…

Скомкались, зажались
Наверно, умирать остались
Я ж тогда их не добил…
Почему? Тебя любил!

Рука никак не поднималась,
Нажать DELETE не получалось
На том, что написал тебе.
Сейчас я где-то и нигде!