В сказочном дворце сверчок
С короля глумился.
Такой пристойный старичок,
А с лестницы свалился.

И главное - почти ж не пил.
Литр водки под икорку.
На башмачок он наступил
И кувырком под горку.

Теперь под глазом синячок
И на колене ранка.
На кой хрустальный башмачок,
Оставила засранка....

Її свіжу і ніжну красу
Я назавжди у серці залишу,
Крізь життя я її пронесу,
Бо не знайду таку я ще іншу.

Полум’яні барвисті світанки
Я душею поглину навіки,
І росою окроплені ранки,
І гаї, і озера, і ріки.

Таємничу розмову лісів
Я у шелесті листя відчую
Й колискової тихої спів
Вітру в полі пшеничнім почую.

Озирнувшись, побачу довкола
Дні, прибрані калиновим цвітом,
І вдихну вечори з матіоли,
І зігріюсь ночей оксамитом.

Мов цілющий нектар, увіп’ю
Кришталеві джерела прозорі,
І вінок з її квітів зів’ю,
І вплету в нього яснії зорі.

Із дощів її візьму краплини
У пелюстки піонії чисті
Й нанизаю, неначе перлини,
В діамантово-срібнім намисті.

Я на шлях у життя простелю
Зі степів її трави шовкові,
І блакитним струмком розіллю
Соковиті стежки барвінкові.

І куди лиш по ним побіжу,
І чужини які мене зваблять,
Наче дар, у душі збережу
Про красу її вічную пам’ять.

На країни ж бо щедра земля,
Та вона на землі лиш єдина,
Синьоока красуня моя
З мелодійним ім’ям – Україна.

Я зверь.Я хочу почувствовать
Соль крови на языке.
Хотите при этом присутствовать?-
Бежим,бежим к реке!

Летим по тропе глухой,
Мойра, ему нить отмерь!
Меня не зовите плохой -
Я просто голодный зверь.

Бегу,ничего не чувствую,
Лишь когти хочу вонзить.
Эмоции, нервы - отсутствуют,
Клыком хочу сердце пронзить.

Нос хищника жертву учуял:
Я слышу её громкий пульс-
Он тоже меня почуял,
Но поздно - вмиг рванусь.

Рванусь, по земле покатимся,
И весь окровавится брег.
Я скоро закончу охотиться -
Ещё один смертный грех

Її волосся золотим колоссям в’ється,
Її характер – грози навесні,
Джерельною водою пісня її ллється,
А сльози в неї – то дощі рясні.

Очі її синіють волошками у житі,
Вночі сузір’ями виблискують вони,
Її любов горить у маках цвіті
І полум’ям запалює дерева восени.

У неї гнів – бурхливе Чорне море,
Безмежний, мов простори степові,
Низьким гулом трембіт лунає її горе,
Карпатських гір торкає вершини вікові.

У неї сміх – дзвінкий пташиний гомін,
Радість веселкою у небі мерехтить,
А туга – то печальний вітру стогін,
Що в полі стрімголов собі летить.

Її душа – собори стародавні,
Серце навіки в Києві лежить,
Де квітнуть вздовж алей каштани славні
І де Богдану пам’ятник стоїть.

І як її таку нам не любити,
Єдину, неповторну, чарівну,
Країну, де нам честь випала жити,
Для нас на цілім світі лиш одну.

Кто-то сейчас про колобка
Сказку вам расскажет.
Суть этой сказки глубока,
Она нам жизнь покажет.

Прочитал я гороскоп,
Горьких слёз сдержать не смог:
Денег скоро не видать,
Всё в ломбард придётся сдать.

Поздно лучше не ходить,
Морду могут повредить,
Лучше спрятаться в норе
И сидеть недели две.

И в любви не повезёт,
Если есть жена – уйдёт!
И на память о себе
Лишь рога оставит мне.

После новостей таких
Потерял я аппетит,
Взял отгулы за свой счёт
И в деревню со всех ног.

Здесь мне беды не страшны,
Денег нет и нет жены!

Цих сліз океан невилитий,
Це море кохання мертве.
Цей розум від бруду невимитий,
Це вмерти бажання вперте.

Душа уже вік у зеніті,
Уже почала вона тліти,
Невже так ніхто й не помітить,
Що може вона згоріти?..

Це тіло – бажань криниця,
З водою, чомусь, недоброю,
Це серце, що сходить крицею,
А за хвилину кровью.

Невже на усіх усюдах,
На світі, що зветься Земля,
Вже так розчаруюсь в людях,
Що буду самотня Я?

Не вірю, хоча чекаю,
Того, хто оживить воду,
Я зразу його пізнаю,
Бо сонце вже дійде сходу.

Нічого зайвого немає,
Лише два кольори одні,
Що прапор їх в собі єднає
На шовковистім полотні.

Дві смуги, злиті воєдино,
Глибокий зміст в собі несуть,
Вони є символом країни,
І в цьому їх найвища суть.

Одна зі смуг – то колір неба,
Його безмежная блакить,
На нього глянути лиш треба –
І в височінь душа летить.

Під ним і дихається легше,
Й серце прискорює биття,
І б’ється так, немов уперше
Відчуло у собі життя.

То материнські очі ніжні,
Що випромінюють любов,
Пробачать помилки колишні
І стануть лагідними знов.

Ці очі пам’ять не забуде,
Куди б життя не занесло,
І завжди згадувати буде
І їх блакить, і їх тепло.

А друга смуга – то пшениця,
Що дозріває у жнива,
Золотом сонця колоситься
Й шепоче з вітром, мов жива.

То соняшників цвіт рум’яних,
Що вкрили степові поля,
Немов в обіймах полум’яних
Палає влітку вся земля.

То праці тяжкої години
Біля тієї рідної землі,
То щира усмішка людини,
Що українцем звуть її.

Мов сама доля фарби взяла,
І що не знайдеш у словах,
Навіки пензлем змалювала
У двох звичайних кольорах.

Сидит, что-то под нос бормочет,
Сверяет какие-то даты, шепчет…
Еще наливаю, даю, глоточек
Она выпивает, должно стать легче…

Вторые сутки (глаза цвета рубина)
Постель не помнит твоего тела.
Тепла. Должна висеть паутина,
Но нет ни пылинки, пороха, мела…

Открыла зелёнку. Черт! И на пол…
О, если б ты знала, как я спешила!
Целовала коленками серый бетон,
Материла красный, ругала машины…

В руках все, что нужно: пол-аптеки, вода…
И целое море телячьих нежностей,
Заготовленных нами еще тогда,
Когда грелись зимой на прокуренной лестничной…

Гулким эхом в висках: «Борись!»
Любимая, мне не вынести этой утраты!
Ты нужна мне! Ведь мой эгоизм
Не позволит покинуть пустой палаты…

Может ли душа кровоточить?
И какая кровь у души?
Когда боль клыки свои, наконец- то источит?
Когда раны предательства удастся зашить?

Когда любовь вены рвать перестанет?
Когда крылья расправятся в полный размах?
Когда мозг мой измучаный думать устанет?
Когда радуга будет не в черно-белых цветах?

Когда перестану я жить на измене?
Когда я не буду себя прожигать?
Когда перестану быть пленным?
Года удастся печали прогнать?

За жизнь потерял я не мало крови,
Но теряло её только тело мое!
А сейчас душа моя блекнет от боли
И мне не унять, не утешить её!