Я утром проснусь с позаранку,
Щекочет мне солнце пусть пятки,
Одену я душу свою на изнанку,
И по росе побегу без оглядки.

Обернется пусть грусть моя, шмелем,
Напьется нектару, до пьяну, в цветах,
И уснет под березкой, в удобной постеле,
И светлою станет, и милою, в снах.

Упаду я в высокую траву с разбега,
Вдохну аромат ее, руки раскину.
На тело прольется блаженная нега,
И чувства нежданно, потоком нахлынут.

Глаза не закрою, и в небо уставлюсь,
Его синевою укроюсь от бед,
Со всяким ненастьем теперь я уж справлюсь,
И бабочек крылья подскажут ответ.

А вокруг земляника невестой цветет,
И птички щебечут, порхая в дали.
А утро прохладной походкой идет,
И спят под березкою грусти-шмели))))
май 2010

Нічого зайвого немає,
Лише два кольори одні,
Що прапор їх в собі єднає
На шовковистім полотні.

Дві смуги, злиті воєдино,
Глибокий зміст в собі несуть,
Вони є символом країни,
І в цьому їх найвища суть.

Одна зі смуг – то колір неба,
Його безмежная блакить,
На нього глянути лиш треба –
І в височінь душа летить.

Під ним і дихається легше,
Й серце прискорює биття,
І б’ється так, немов уперше
Відчуло у собі життя.

То материнські очі ніжні,
Що випромінюють любов,
Пробачать помилки колишні
І стануть лагідними знов.

Ці очі пам’ять не забуде,
Куди б життя не занесло,
І завжди згадувати буде
І їх блакить, і їх тепло.

А друга смуга – то пшениця,
Що дозріває у жнива,
Золотом сонця колоситься
Й шепоче з вітром, мов жива.

То соняшників цвіт рум’яних,
Що вкрили степові поля,
Немов в обіймах полум’яних
Палає влітку вся земля.

То праці тяжкої години
Біля тієї рідної землі,
То щира усмішка людини,
Що українцем звуть її.

Мов сама доля фарби взяла,
І що не знайдеш у словах,
Навіки пензлем змалювала
У двох звичайних кольорах.

Її волосся золотим колоссям в’ється,
Її характер – грози навесні,
Джерельною водою пісня її ллється,
А сльози в неї – то дощі рясні.

Очі її синіють волошками у житі,
Вночі сузір’ями виблискують вони,
Її любов горить у маках цвіті
І полум’ям запалює дерева восени.

У неї гнів – бурхливе Чорне море,
Безмежний, мов простори степові,
Низьким гулом трембіт лунає її горе,
Карпатських гір торкає вершини вікові.

У неї сміх – дзвінкий пташиний гомін,
Радість веселкою у небі мерехтить,
А туга – то печальний вітру стогін,
Що в полі стрімголов собі летить.

Її душа – собори стародавні,
Серце навіки в Києві лежить,
Де квітнуть вздовж алей каштани славні
І де Богдану пам’ятник стоїть.

І як її таку нам не любити,
Єдину, неповторну, чарівну,
Країну, де нам честь випала жити,
Для нас на цілім світі лиш одну.

Спасибо что ты миг мне подарил,
Да, по сравненью с жизнью - лишь мгновенье,
Уверена - в тот миг меня любил,
Но быт вернул нас из страны забвенья.
И снова спрятался ты от людей,
На сердце вновь накинув твердый панцирь,
Откройся жизни, вызов дать посмей,
Разрушь души своей убогий карцер.
Судьба ответит милостью, поверь,
Подарит чудеса и фейерверки,
И будешь ты не загнанный по жизни зверь,
А милый мальчик, по какой угодно мерке.
Хотя не знаю, может быть тебе и в кайф,
Быть раздолбаем, хулиганом и повесой,
Ловить по этой жизни дикий “драйв”,
Не загружая ум раздумьями и стрессом.

-- Готовий тебе на руках я носити,
І задля добра твого , ладен убити!
І сором , то крихти сміття під ногами.
Я лишусь з тобою .А поруч із нами
Життя твоє лине.
І посмішку, губи -
Скалічили роки...
Тебе не забуду, та чую лиш кроки!
Зітхання і посміх
В чужій почивальні.
День кожний вмираю --
Тримай привітання !!!
Весела хода,
І темне волосся...
Ввійшла ти в життя,
І що відбулося?
Спочатку це радість,
А потім лиш сум!
І відчай, кохання!
Я сповнений дум...
Як вирвати з серця,
Обличчя дитяче?
Все буде, як має,
Душа лише плаче ...

-- Якщо тяжкі повіки
І в серці лише сум,
Засни , засни на віки!
Не буде більше дум.
Ти підеш далі долі ...
Літати зможеш
Наче вітер в полі.
Застигне кров у жилах,
І милі зникнуть на віки.
Якщо любити вже не сила,
Невже посмієш ти втекти?

-- Мене не хочеш відпускати...
Навіщо смерть забороняєш?!
Ти рада тим що серце моє маєш ?
Твоє ніколи не триматиму в долоні...
Я наче в пеклі, і душа моя в полоні!!!

-- Спини свій біль. Я обійму і зрозумію.
Хіба я винна, що кохати я не вмію?...

Колись давно ми порішили,
Що Відьма я, а ти - Чаклун.
Тоді ми дуже нагрішили,
Бо не відкрили справждніх дум.

Тебе кохала я без тями,
Але не сміла щось сказати..
Це почуття я із роками
В душі своїй буду плекати.

В мої ти очі подивився -
Сказав, що потонув навіки,
А в почттях перемінився,
Лиш тільки в ніч закрив повіки...

Погану пам'ять маєш, друже!
Забув слова і обіцянки,
А я кохаю тебе дуже,
Й не покидаю сподіванки.

Чарівна ніч.Чаклун та Відьма.
І не змогли порозумітись -
Вона хотіла чути "рідна",
А Він бажав лиш веселитись.

Вона хотіла чути "вічно"
У місячну чарівну ніч ту,
А Він бажав причарувати,
І більш ту відьму не згадати.

Кому вдалося що - не знаю,
Та одного лише бажаю:
Всі сили темряви й добра!
На мить, на мить одну-єдину,
Мені верніть, верніть ту мрію,
Ту ніч,святую,без зірок,
Де справжній рай був лиш за крок...

Играя с пеной белой и пушистою,
Переливаясь изумрудной пеленой,
Перекликаясь с чайкой голосистою,
Воркует море плещущей волной.

Оно под солнцем нежится лениво,
Покачиваясь синею водой,
И там, за горизонт, игриво,
Уходит в вечность шелковый прибой.

Характер моря сложный и таинственный,
Никто не в силах точно предсказать,
Какой суровый нрав воинственный
Скрывает в себе бархатная гладь.

Она может быть тихою и нежною,
В легких волнах корабль качать,
Словно младенца безмятежного,
В своих руках колышет мать.

А может гневом воспылать мгновенно
И в одночасье лишь решить
Все на пути своем презренно
Волной холодною крушить.

Душа морская, словно птица вольная,
Несется вдаль, не ведая преград,
Бежит вперед волна зеленая
И плавно поглощает пылающий закат.

А ночью длинной, в темной неизвестности,
Печальную морскую колыбель поет,
Яркие звезды отражает на поверхности
И лунную дорожку за собой ведет.

Снова от бессонницы не спится,
Тихо сон воркует на плече.
За окном – лишь одиноко птица
Ищет место, чтоб уснуть в тепле.

О любви молчать порой не нужно,
Не скрывать всю боль и слез внутри,
О любви кричать – уже искусство,
И искусство счастье обрести.

Посмотри на всех, кто нынче любит,
В их глазах огонь страстей горит.
Там ни жалости. ни слез не будет –
Лишь желанье жить всех нас манит.

Лишь любовь нас всех сопровождает
Сквозь дожди, сквозь грозы и ветра.
Пусть она недуги побеждает -
Не гасите искры счастья никогда!

Сидит, что-то под нос бормочет,
Сверяет какие-то даты, шепчет…
Еще наливаю, даю, глоточек
Она выпивает, должно стать легче…

Вторые сутки (глаза цвета рубина)
Постель не помнит твоего тела.
Тепла. Должна висеть паутина,
Но нет ни пылинки, пороха, мела…

Открыла зелёнку. Черт! И на пол…
О, если б ты знала, как я спешила!
Целовала коленками серый бетон,
Материла красный, ругала машины…

В руках все, что нужно: пол-аптеки, вода…
И целое море телячьих нежностей,
Заготовленных нами еще тогда,
Когда грелись зимой на прокуренной лестничной…

Гулким эхом в висках: «Борись!»
Любимая, мне не вынести этой утраты!
Ты нужна мне! Ведь мой эгоизм
Не позволит покинуть пустой палаты…

Руїни стосунків, бажання вулкани...
Що знищують душі і жертвують нами!
І жінка - то сонце за обрій сідає,
І небо червоне, яскраве,
Проміння це сонце кидає,
Неначе вогонь вбиває небеса!
Ще мить - і спалах - зникає краса!
Так серце жіноче палає, палає,
Нікого не гріє, а потім вмирає!
Його підбирають під ноги світити ,
Його не цінують і цим можуть вбити!
Душа і обличча - як байдуже нам,
Лише задля втіхи потрібні ми вам!
Питаю: навіщо тепло віддавати?
Жінок так багато, одна не здивує...
А пристрасть у серці так довго вирує.
і час виліковує пристрасть роками.
Душа захолола. Брудними ногами
Топтали і били як навіжені!
спритна рука і вогник в кишені,
Вдалось врятувати:
З надією в серці краще вмирати.
Що ж з іншим? Нехай кам̓ яніє?
А як стане скрутно надія зігріє.
Нехай і з кишені, слабка і знесила,
Та все ж вона є, і в ній наша сила!